Драконка Тола і золоті іскорки

Над Віслою, у теплій піщаній печері, живе маленька драконка Тола. Вона зелена, як молодий мох, із золотими цяточками на спинці, а крильця в неї поки що маленькі, як два листочки. З Толою є одна річ: коли вона хвилюється, на неї нападає гикавка. Ік! — і з носа вилітають золоті іскорки. Іскорки в Толи не печуть. Вони теплі й лоскотні, як сонячні зайчики.

Сьогодні Тола вперше йде до лісового садочка. Уранці над луками біля Вісли лежав туман — густий і білий, як молоко в чашці.

— Мамо, а раптом я там гикну? — спитала Тола.

— То й гикнеш, — усміхнулася мама. — Що тут такого?

— Ік! — відповіла Тола. І три іскорки полетіли в туман.

Лісовий садочок стояв на узліссі під старим буком. Виховательку звали пані Борсучиха. У смугастому фартусі вона зустріла Толу біля дверей: — Привіт, Толо. Це Їжачок, це Лисичка, а це Білочка.

Їжачок пихкав, Лисичка махала хвостом, Білочка гризла горішок.

— Ік! — сказала Тола. Іскорки розсипалися по підлозі. Їжачок ахнув. А Тола почервоніла аж до кінчика хвоста.

«Треба їх сховати», — вирішила вона.

Спершу Тола набрала повні груди повітря й затримала подих. Щоки надулися, як два яблучка. Тола трималася, трималася… і — ік! Іскорки вилетіли в неї з вух. Лисичка пирснула сміхом.

Ік — і іскорки. Нікуди їх не подінеш.

Тоді Тола зірвала великий листок лопуха й притиснула його до рота. Ік! — лопух засвітився зсередини, як ліхтарик. Білочка витріщилася на нього на всі очі.

Ік — і іскорки. Нікуди їх не подінеш.

Тоді Тола пішла за пеньок у далекому кутку галявини й сіла там сама. «Тут мене ніхто не побачить, — думала вона. — І іскорок теж». Ік. Ік. Іскорки тихенько гасли в траві.

Ік — і іскорки. Нікуди їх не подінеш.

Після обіду пані Борсучиха повела всіх до струмка збирати жолуді. Тола йшла остання. Але поки всі наповнювали кошики, з Вісли знову приповз туман. Він підкрався тихо, як кіт, і проковтнув спершу струмок, потім кущі, потім стежку. Стало так біло, що Їжачок не бачив власних лапок.

— Пані Борсучихо! — пискнула Білочка. — Де ви?

— Я тут! — відповів голос із туману. — Тільки стежки не бачу!

— Мені страшно, — прошепотів Їжачок і згорнувся в клубочок.

Лисичка тихенько заскавчала.

І тут Тола від хвилювання гикнула. Ік! Три золоті іскорки попливли в тумані — яскраві, теплі, їх було видно здалеку.

— Ой, — сказала Білочка. — Дивіться! Вогники!

Тола завмерла. Сховати? Чи… Вона глибоко вдихнула й гикнула навмисне, щосили: — ІК!

Ціла хмаринка іскорок злетіла над нею, і туман довкола став золотим.

— Ідіть за мною! — гукнула Тола. — За іскорками!

Вона намацала лапками стежку й рушила. Ік — іскорка. Ік — ще одна. Золоті цяточки висіли в тумані, як намистинки на нитці, і за ними йшли всі: Їжачок, Лисичка, Білочка, а остання — пані Борсучиха з кошиком жолудів. Крок за кроком, іскорка за іскоркою, аж поки з туману не виглянув старий бук.

— Прийшли! — закричала Лисичка.

Їжачок розгорнувся з клубочка й сказав: — Толо, твої іскорки — золоті.

— Найкращі ліхтарики в лісі, — кивнула пані Борсучиха.

Увечері мама вкладала Толу в м'який мох.

— Ну що, гикала там? — спитала вона.

— Сто разів, — сказала Тола. — І знаєш що? Це було добре.

— Те, що ти ховала, світило іншим, — сказала мама й поцілувала її в тепле тім'ячко.

Над Віслою знову ліг туман. Тола позіхнула і — ік! — випустила одну маленьку сонну іскорку. Іскорка покружляла під склепінням печери, блимнула, як зірочка, і тихо згасла.

А Тола вже спала.