Совеня Олек і добра ніч

У Біловезькій пущі, де блукають зубри, росте старий дуб. У дубі є дупло, а в дуплі живе совеня Олек — сіра пухнаста грудочка з круглими очима.

Щовечора мама-сова поправляє йому пір'ячко й каже: — Я полечу на полювання, а ти чекай мене вдома. Я повернуся до світанку.

І відлітає — тихо-тихесенько, жодна пір'їнка не шелесне.

А Олек лишається. Ніч велика, а Олек маленький.

От і сьогодні стемніло. Вітер шарудить листям: ш-ш-ш. Десь рипнула гілка: рип. Олек притулився до стінки дупла.

— Місяцю! — покликав він. — Посвіти, будь ласка, яскравіше!

Але місяць саме сховався за хмару, ніби теж пішов спати.

Ніч велика, а Олек маленький.

Тоді Олек міцно-міцно заплющив очі. «Якщо я не бачу темряви, то її й немає», — подумав він. Але із заплющеними очима темрява стала ще темніша. А ш-ш-ш стало гучніше, а рип — ближче.

Ніч велика, а Олек маленький.

Тоді Олек вирішив бути хоробрим. Він надув груденята й гукнув щосили: — УХ-ХУ-У-У!

А з лісу повернулося: «…ху-у-у…»

Олек так злякався, що сховав голову під крило. Він же не знав, що це його власне «ух-ху» гуляє між деревами.

Ніч велика, а Олек маленький.

Він сидів під крилом і думав. Мама казала: «У сов найкращі очі для ночі». А він їх весь час заплющував!

Олек визирнув з-під крила. І розплющив очі. Широко-широко, круглі, як дві монетки.

І ніч раптом стало видно. Вона була зовсім не чорна, а синя-синя, зі срібними краєчками. Кожне дерево стояло на своєму місці, кожен кущ дихав тихо й спокійно.

Унизу, на галявині, спав зубр — великий і теплий, як пагорб. З його носа виходила пара: пф-ф… пф-ф… У папороті, згорнувшись клубочком, спала козуля зі своїм малям. З гнізда на сусідній сосні звисав рудий хвіст білочки. А в дуплі навпроти тихенько хропів дятел: хр-р… хр-р…

— Доброї ночі, зубре, — прошепотів Олек. — Доброї ночі, козулько. Доброї ночі, білочко. Доброї ночі, дятле.

Ніхто не відповів. Усі спали. Але від цього було не страшно, а тепло.

Тут визирнув місяць і посріблив дуб. А небом безшумно летіла мама.

— Олеку, ти не спиш?

— Мамо, — сказав Олек, — ніч зовсім не порожня. У ній сплять друзі.

Мама обійняла його крилом.

Ніч велика. І в ній багато друзів.

Олек позіхнув — ух-ху-у — тихо-тихесенько, щоб нікого не розбудити. І заснув.