Зофія і довгий вечір

Зофії п'ять років. Вона живе в білому будинку біля яблуневого саду під Груйцем, де яблуні стоять довгими-довгими рядами. Восени сад пахне яблуками так, що хочеться відкусити шматочок повітря. Біля клуні стоять дерев'яні ящики з останніми, найчервонішими яблуками, а на ящиках спить руда кицька Клуска.

Тієї неділі тато сказав за обідом: — Цієї ночі ми перевели годинники. Тепер у нас на цілу годину більше сну.

Зофія кивнула й доїла росул — недільний курячий бульйон з тонкою локшиною. Спати їй зовсім не хотілося. Їй хотілося гуляти: до ставка, де живуть качки, і до старої яблуні, під якою їжачок збирає листя.

Та поки вона шукала другий гумовий чобіт, поки мама шукала шапку, а тато — ключі, за вікном стало синьо, а потім темно-синьо. Була лише пів на п'яту, а надворі вже вечір.

— Вечір з'їв нашу прогулянку! — вигукнула Зофія й тупнула чоботом.

Тоді вона вирішила наздогнати останній промінчик. Він іще лежав на верхівках яблунь, рожевий і теплий. Зофія побігла вздовж ряду: туп-туп-туп, шур-шур по листю, так швидко, що шапка з'їхала на носа. Та промінчик стрибнув вище, на дах клуні, потім на димар, потім на хмаринку — і зник.

А вечір як був, так і лишився.

Тоді Зофія повернулася додому й узяла свій іграшковий годинник, той, що із зайчиком на циферблаті. Вона крутила стрілку назад, назад, назад і шепотіла: — Тік-так, вертайся назад! Тік-так, вертайся назад!

Стрілка бігала по колу, зайчик перекидався, але за вікном не посвітлішало ані крихітки. Тільки Клуска позіхнула.

А вечір як був, так і лишився.

Тоді Зофія увімкнула всі лампи. Клац — на кухні. Клац — у коридорі. Клац — у ванній, у коморі й над сходами. Вона навіть відчинила холодильник, щоб світила і його маленька лампочка. Будинок засяяв, як ліхтар. Лампи дзижчали, мама мружилася, а тато сказав: — У нас як на вокзалі. Зараз оголосять потяг.

А за вікнами було чорно, як і раніше.

А вечір як був, так і лишився.

Зофія сіла на сходинку й підперла щоки кулачками. Світла багато, а радості мало. І раптом вона щось придумала.

Клац — згас коридор. Клац — кухня. Клац, клац, клац — і холодильник зачинився. Зофія залишила тільки татів ліхтарик. Вона повісила у дверях простирадло, посвітила на нього й склала пальці. По простирадлу застрибав зайчик із довгими вухами.

— Театр тіней! — оголосила Зофія. — Сімейний. Квитки безкоштовні.

Тато схрестив долоні — і простирадлом пройшов лелека на довгих ногах. Мама розчепірила пальці — вийшов їжачок, товстенький і колючий. А Клуска просто пройшла повз ліхтарик і стала величезна, як тигр. Усі сміялися так, що лелека впав. Клуска образилася й пішла спати на татові капці.

Вони показали казку про яблучко, яке хотіло побачити місяць. Яблучко котилося садом, зайчик його підштовхував, їжачок ніс на спині, а лелека підняв високо-високо. А в духовці тим часом пеклися яблука з корицею, і весь дім пахнув солодко й тепло.

Потім вони їли печені яблука просто на підлозі, на простирадлі, де щойно жив театр. Було вже зовсім темно, але зовсім не сумно.

— Вечір не з'їв нашу прогулянку, — сказала Зофія. — Він приніс нам театр.

— Довгий вечір — це не втрачений день, — сказала мама. — Це час разом.

Зофія вимкнула ліхтарик. Над садом висів круглий місяць, наче велике світле яблуко. Годинник у коридорі цокав повільно-повільно: тік… так… тік… так…

А Зофія вже спала.