Ярина і танок вогників

Ярина сердито зачинила двері й покликала маму, а тоді пішла з нею у садок за домом. Щоки в неї горіли, а кулачки стискалися самі собою. Брат забрав її улюблений м'яч і не хотів віддавати, і від цього всередині все кипіло, наче гаряча каша в горщику.

У самому кінці саду ріс старий кущ бузку, а під ним ховалася маленька галявинка. Туди мала Ярина бігала завжди, коли хотілося побути самій. Там пахло травою і чимось солодким, ніби квіти ділилися своїм спокоєм.

Раптом поруч засвітилася маленька золота іскринка. Це був Світлячок, він тихенько кружляв біля дівчинки і мерехтів, наче хотів щось сказати. «Ти сьогодні сердишся», — прошепотів він тихенько, і серце Ярини трохи заспокоїлося від цього теплого голосу.

Раптом навколо галявинки почали спалахувати маленькі вогники. Один, два, а потім цілих десять — вони кружляли колом, мов крихітні феї у танці. Кожен вогник блимав у своєму ритмі: спалах-пауза, спалах-пауза, наче дихав.

«Спробуй дихати так, як вони блимають», — тихо сказав Світлячок, сідаючи Ярині на плече. Ярина насупилась спочатку, бо не хотіла ні з ким дихати, хотіла тільки сердитися. Але вогники були такі гарні, що вона мимоволі почала рахувати їхні спалахи.

Вдих — вогник загорівся. Видих — вогник згас. Ярина спробувала ще раз, і ще. Гаряча каша всередині потроху перестала кипіти, а кулачки розтулилися самі, наче квітка вранці.

Вогники закружляли швидше, і раптом один із них лоскітно торкнувся Ярини носа. Вона здивовано чхнула, а потім — захихотіла. Ще один вогник підморгнув Ярині з листочка бузку, і Ярина не втрималася — засміялася на весь садок.

Тут прибіг Тимко, брат Ярини. Він зупинився на краю галявинки, не знаючи, чи можна підійти. У руках він тримав той самий м'яч.

«Я не хотів тебе сердити», — сказав Тимко тихо. «Просто хотів погратися разом». Ярина подивилася на нього, потім на вогники, які досі тихенько мерехтіли навколо, і відчула, що злість зовсім розтанула, як цукор у теплому чаї.

«Давай гратимемо разом», — сказала Ярина і взяла брата за руку. Вони сіли на траву поруч, а вогники, задоволені, почали танцювати ще веселіше, немов раділи разом із ними.

Світлячок примостився на гілочці бузку і тихенько світився, дивлячись, як Ярина і Тимко кидають м'яч одне одному й сміються. «Бачиш, — прошепотів він, — іноді достатньо просто подихати разом із вогниками».

Коли сонце почало сідати, Ярина обійняла брата, і вони пішли додому, тримаючись за руки. Світлячок летів поруч, освітлюючи стежку м'яким золотим світлом, а вогники позаду ще довго танцювали своє тихе коло.