Драконка Тола і пісня вітру

Восени над Віслою дмуть великі вітри. Вони женуть річкою сірі хвилі, гнуть верби й зривають із тополь останнє жовте листя. Пахне мокрим піском і димком із села за річкою.

У піщаному березі над річкою є печера. У печері — м'яка постіль із моху, а на постелі — маленька драконка Тола. Мама спить у глибині печери, згорнувшись великим зеленим кільцем. Дорослі дракони сплять міцно, їх навіть гроза не будить.

А Тола не спала. Бо прийшов вітер.

— У-у-у-у! — завив він біля входу.

— Ік! — гикнула Тола. І з носа посипалися золоті іскорки. Іскорки в Толи не печуть — вони теплі, як сонячні зайчики. Але коли їх багато, значить, Тола хвилюється.

У-у-у — виє вітер. Ік! — гикає Тола.

Спершу Тола зарилася в мох із головою. Там було темно й пахло лісом. Але вітер вив і крізь мох: у-у-у-у! А мох ліз у ніс і лоскотав. Ік! Ік! Іскорки вистрибували з моху, як коники.

У-у-у — виє вітер. Ік! — гикає Тола.

Тоді Тола вилізла, стала на задні лапки, випнула животик і загарчала на вітер: — Р-р-р! Іди геть! Це моя печера!

Але вітер тільки завив сильніше: — У-У-У-У!

А Тола гикнула так, що мало не сіла на хвіст. Ік!

У-у-у — виє вітер. Ік! — гикає Тола.

Тоді Тола вирішила переспівати вітер. Вона заспівала найгучнішу пісню, яку знала: — Ля-ля-ЛЯ! Ля-ля-ЛЯ-ЛЯ!

Вона співала й співала, доки голос не став тоненьким і рипучим, як стара хвіртка. А вітер усе вив і вив. Він зовсім не втомлювався.

У-у-у — виє вітер. Ік! — гикає Тола.

Тола сіла на камінь. Сил більше не було ні гарчати, ні співати. Вона тільки гикнула — ік! — і іскорки піднялися вгору, під саме склепіння печери.

І тут Тола побачила те, чого раніше не помічала.

У склепінні була дірочка — кругла, з горішок. А в стіні — вузька щілина, як для листа. Вітер влітав у дірочку, пробігав усією печерою й вилітав назовні. Коли він дув у круглу дірочку, виходило низьке «у-у-у». А коли у вузьку щілину — тоненьке «і-і-і».

— Та це ж сопілка! — прошепотіла Тола. — Наша печера грає, як фуярка!

Улітку на ярмарку біля річки Тола бачила фуярку — дерев'яну пастушу сопілку з дірочками. Пастушок затуляв дірочки пальцями, і фуярка щоразу співала по-іншому.

Тола підійшла до щілини й затулила її хвостом. «У-у-у», — низько заграла печера. Тола прибрала хвіст. «І-і-і», — тоненько заграла печера. Хвіст — лапка. Лапка — хвіст. У-у — і-і — у-у-у!

Вітер дув, а Тола затуляла й відтуляла дірочки. Вітер був подихом, а Тола — пальцями. Разом у них виходила пісня. Справжня. Трохи схожа на мамину колискову. Іскорки кружляли в такт, як світлячки, а по стінах печери танцювали золоті тіні.

З глибини печери почулося сонне: — Хто це там так гарно грає?

— Ми з вітром, — сказала Тола.

Мама всміхнулася, не розплющуючи очей, і знову заснула.

І раптом Тола помітила, що більше не гикає. Зовсім. Вітер був той самий і вив так само гучно. Але тепер Тола знала, звідки береться цей звук. А коли знаєш, звідки звук, він стає піснею.

«Завтра зіграю це Їжачкові, Лисичці й Білочці», — подумала Тола. Вона повернулася в мох і вкрилася хвостом. Вітер тихенько грав на печері: у-у-і-і, у-у-і-і. Унизу шепотіла Вісла. Остання іскорка покружляла під склепінням і згасла.

У-у-у — співає вітер. А Тола спить.