Зайченя Помпон каже «па-па»

Під Татрами, на зеленій луці, де вранці блищить роса, стоїть дерев'яний будиночок із різьбленим дахом. Це садочок для зайченят. Пахне конюшиною і теплими дошками. А з гори дзвенять дзвіночки овечок: дзень-дзелень, дзень-дзелень.

Щоранку мама-зайчиха приводить сюди зайченя Помпона. Хвостик у Помпона круглий і пухнастий, як помпон на шапці.

— Па-па, Помпоне, — каже мама. — Я прийду після обіду.

А Помпон не хоче «па-па».

Помпон тримає маму за лапку. Міцно-міцно.

— Не йди!

Але мамі час. Лапка вислизає: ш-ш-ш.

Помпон ховається в кошик біля дверей. У кошику шишки. Ой, колюче! А з кошика стирчать два довгі вушка.

— Я тебе бачу, — сміється мама.

Помпон іде до групи задом наперед. Хвостиком уперед. Туп — назад. Туп — назад. Щоб бачити маму до самого кінця. Бух! — і він сів на подушку. Зайченята сміються. Помпон теж трішечки.

А мама ще стоїть біля дверей.

Помпон думає. Вушка думають. Хвостик думає.

І Помпон біжить до мами: — Мамо, давай по-моєму!

Носик — мама торкається носиком його носика.

Вушка — мама торкається вушками його вушок.

Стриб! — Помпон стрибає в будиночок.

— Носик — вушка — стриб! — каже Помпон. — Це наше «па-па».

Мама махає лапкою й іде. А Помпон грається. Будує вежу з кубиків. Гризе морквинку: хрум-хрум. Гойдається на гойдалці: вжух-вжух. Дивиться, як хмаринка чіпляється за гору.

Після обіду двері відчиняються. Це мама! Мама обіймає Помпона міцно-міцно.

Мама йде — і завжди повертається.

— Стриб — вушка — носик! — гукає Помпон. — Це наше «привіт»!

Увечері Помпон лежить у своїй нірці. Мама торкається носиком його носика.

— А завтра знову? — шепоче Помпон.

— Носик — вушка — стриб, — шепоче мама.

З гори тихо-тихо дзвенять дзвіночки овечок: дзень… дзелень…

Помпон усміхається. І засинає.