Тієї ночі Олена ніяк не могла заснути. Десь на кухні цокав годинник. А на стіні жили тіні. Великі. Одна — кошлатий велетень із круглою головою. Друга — довга рука з розчепіреними пальцями. Третя — горбата гора. Тіні не ворушилися. Але їй весь час здавалося, що ось-ось заворушаться. Вона натягнула ковдру аж до носа. Ключ під подушкою потеплішав і загудів: «М-м-м…» Ніби теж не спав. Ключ з’явився там тільки сьогодні, невідомо звідки.
А потім під ліжком хтось сказав: «Ік!» З-під краю ковдри вискочила іскорка — крихітна, як голівка сірника, — і згасла. Олена завмерла. Можна було пірнути під ковдру з головою. Але натомість вона перехилилася через край і зазирнула під ліжко. Там, біля загубленої шкарпетки, сидів дракончик завбільшки з кошеня. Він тремтів так, що лусочки дзвеніли, як ложечки в склянці. «Я не боюся! — пискнув він. — Ну… трішечки. Ік!»
Дракончика звали Жаринка. Він прийшов крізь дверцята, з Країни Дванадцяти Місяців. «Країною рознеслося, що ключ від дверцят тепер у тебе! — заторохтів він. — Ой-ой-ой, я думав: у кого ключ, у того й у кімнаті не страшно. А в тебе тут — велетень!» Він тицьнув лапкою в стіну і сховався до Олени у рукав піжами. Виходить, смілива тут — Олена. Це було несподівано. І страшно від цього менше не стало.
Олена взяла Жаринку на долоню. Він був теплий, як пічка, і легкий, як рукавичка. Чесно кажучи, їй теж було страшно. Але тепер поруч був хтось менший. Жаринка дивився знизу вгору — так дивляться на когось великого й сміливого. І Олена сказала те, що дуже хотіла почути сама: «Ходімо подивимося зблизька. Я буду поруч». Жаринка кивнув. Від хвилювання він гикнув, і іскорка освітила їх обох.
Підлога була прохолодна, мостини тихенько рипіли. Олена йшла навшпиньки, а Жаринка сидів на долоні й гикав через крок. Велетень на стіні ставав дедалі більшим, а кроки — дедалі меншими. «Ік!» — і спалахнула іскорка. Стало світло, як від ліхтарика. Хто там? — Це просто… куртка! Вона висіла на гачку, а каптур стирчав, як кошлата голова. «Добрий вечір, пане Вішалкевичу», — чемно сказала Олена. Жаринка так засміявся, що гикнув тричі поспіль.
Далі — довга рука. «Ік!» Хто там? — Це просто… гілка! За вікном гойдалася гілка й махала листям, ніби віталася. Потім — гора. «Ік!» Хто там? — Це просто… стілець! А на стільці — ковдра, і складки на ній лежали, як схили. «Ковдрова гора!» — Жаринка видерся на вершину й оголосив себе гірським драконом, великим і страшенно хоробрим. Отож гикавка — найкращий ліхтарик на світі. Особливо якщо гикати від сміху.
Вони підійшли до вікна й притулилися носами до скла. Скло було холодне, а ніс у Жаринки — гарячий, і на склі лишилася маленька запітніла плямка. А сад був повний життя. Світлячки блимали в траві, ніби хтось розсипав крихти світла. Доріжкою тупцяв їжачок. Десь ухкала сова. А над деревами висів тоненький місяць і всміхався. Жаринка аж очі витріщив і навіть гикати забув. «Ой-ой-ой, — прошепотів Жаринка. — Там стільки всіх!»
«Темрява зовсім не порожня, — здивувався Жаринка. — А велетень? А гора?» «Вони є. Пан Вішалкевич і Ковдрова гора. Тільки вони свої», — сказала Олена. І додала: «Темрява — це просто ніч, у якій вимкнули світло». Жаринка позіхнув, спустився на килимок і згорнувся калачиком, хвостом до носа. Остання іскорка в нього не згасла. Він світився рівно й тихо, як нічник, якого ніхто не вмикав.
Олена перевернула подушку прохолодним боком і дивилася на Жаринку, поки очі не заплющилися самі. За вікном тихо дзенькнуло — дзинь, — ніби ложечку поклали на блюдце. Це засвітився перший місяць, м’який, як нічник. Десь далеко, на мапі сови Селени, хранительки місяців, засяяв найперший кружечок. Уранці на килимку знайдеться лусочка, тепла й схожа на листочок. Вона ляже на поличку на підвіконні. Але це буде вранці. А поки що тіні на стіні були просто тінями. А ніч — просто ніччю.